В Україні 3,5 млн. соціальних сиріт, – їхні батьки на заробітках. сповіді про це розривають душу. Стародавня, як світ, біблійна правда: устами дитини говорить істина. Правда в кожного різна, все залежить від того, з якого боку оцінювати істину, істина ж одна, і її справедливо віддають дітям. Чому? Бо дитина не знає, що таке недомовленість, замовчування, лукавство. Свята простота – спосіб її мислення. І зовсім не відповідає дійсності, нібито вона завжди переказує те, що чує від дорослих. Її життя підпорядковане справедливим і щирим законам. Якби світ був збудований за законами дитинного світу, він не мав би того вигляду, що в нинішні часи.

Мені здається, мало в кого це викличе спротив: наш теперішній світ перекинутий, його цінності наче помінялися місцями – чому наче? – так воно і є. І від цієї підміни найбільше потерпають діти. Розруха, безробіття, нестабільність, затуманення мізків через телебачення, пресу, книжки, що роз’їдають, як іржа, нашу душу і державу, лягли на плечі дитини непомірним тягарем, часом і матеріально добре влаштованим, але обікраденим у найголовнішому – любові найближчих: батька чи матері. Таким дітям уже й дали назву – соціальні сироти. Понад шістдесят листів цих обікрадених переді мною, і ось вже котрий день випалюють душу. Як я настраждався над дитячими сповідями, лише Господь знає. Давно не брав на себе такого важкого завдання. Написав «понад шістдесят», а думаю про мільйони. Звернімося до статистики. Як свідчать неофіційні дані, за кордон остання хвиля еміграції викинула понад 7 мільйонів українців, у більшості сімейних, і подалися на заробітки мама або тато, або ж обоє. Дитина чи діти залишилися на бабусь і дідусів чи на сусідів, знайомих. Якщо у сім’ї лише одна дитина, то соціальними сиротами стали 3,5 мільйона, але ж у більшості сімей – двоє, троє дітей. Звичайно, врахуємо і те, що серед емігрантів немало холостяків. Тоді все одно виходимо приблизно на 3,5 мільйона. Страшна цифра!
Розлука
Що переживає дитина, коли прощається з рідними, про це написано багато, я ж візьму лише ті уривки, які найповніше, найвиразніше передають стан великої малої душі.
«Автобус похитнувся і поїхав. Полетів білим лебедем – і враз став чорним злим круком: він повіз від мене маму…», – пише 14- річна Ірина Цибах із м. Рівного. Катерина Лазарук, 17 років, із с. Рахнівка на Хмельниччині почала свій лист словами Марселя Пруста: «Як ви уявляєте собі нещастя?». – Розлучитися з мамою». А далі: «Ой мамо, пташко моя нещасна, коб почув нас той, хто розлучив нас так жорстоко! Голосок твій, мамо, я чула в трубці довгих-предовгих вісім років. Я його обіймала, той голосок, цілувала – обціловувала й спати з ним лягала. А коли прокидалася вранці, він озивався до мене голосом світанкової пташки. Мамо моя, чи ж тобі так важко було?».
«Діти звикли до звичного середовища, і раптом шокуюча новина: сім’я переїжджає. Здивування. Страх… Біль. Сльози… Душа зітхає, а життя продовжується» (Ганна Онищук, 15 р., м. Рівне). «Я знаю, що і мама сумує за мною, дзвонить щотижня. Та це телефонні розмови. А я вже засумував за її ласкавими карими очима, усміхненим обличчям, турботливими руками, які гладили мене по голові, коли я збирався до школи. Та це лише мрії, які не швидко збудуться. Он і бабуся стогне, побивається. Підупало здоров’я, скаче тиск, паморочиться в голові. Сьогодні ж буду дзвонити мамі, нехай швидше приїжджає, а то може не застати бабусю живою. Наступного ранку машина швидкої допомоги стояла біля нашої хати. Не витримало бабусине серце, змучилось щоденними переживаннями. НАРЕШТІ Я ПОБАЧУ СВОЇХ БАТЬКІВ!!!», – так пише 15- літній Юрко Кешкетній і з с. Чорноголова на Закарпатті. Горе в сім’ї перетворилося у малого Юрка на щастя бачити маму і тата, бо ж на похорон вони мусять приїхати. Дивовижно, що дитина знаходить штрихи, гідні Стефаникового пера.
«Яке страшне це слово – розлука! Особливо розлука між батьками і дітьми. Це слово плаче, кричить, сумує! Кожен з нас це слово знає, але не кожен розуміє його зміст. Це не просто кілька букв, це те, чого найбільше слід боятися у нашому житті… Дуже важко, коли хворієш. Дитині справді нелегко і фізично, і морально, якщо поруч немає батьків, особливо матері, бо як сказав Некрасов: «Ми любимо сестру, і дружину, і батька, та в муках ми маму згадуємо». (Ольга Космина, 14 р., с. Селища на Вінниччині). «Життя без батька, матері, тепла, /Це – як дитя, загублене в пустелі, /Як пісня, що без музики жила,/ Як білий лебідь, що зостався сам у небі».(Олександр Грицюк, 17 р. м. Рівне). «Не люблю зиму, хоч колись любив. Саме в цю пору поїхала наша мама в далеку Італію. І ми помирали від жалю: як вона, бідна, доїде? Така худенька, самотня, відірвана від нас, як осінній листок від дерева. Пізніше мама згадувала, що сама не знає, як живою доїхала. А на чужині ніхто українок не чекає. Правильно у тій пісні співається: «А чужина – не родина, плаче серце, як дитина»…(Андрій Коцмира, 14 р., с. Винятниці на Тернопільщині). «Як ти там, мамо, на чужині? Як тобі живеться далеко від рідної домівки, рідного слова, рідної пісні? Ти, мамо, сиза голубко, якій зав’язали очі, і вона не знає, як повернутись додому. Навіщо? Навіщо страждати лише через якісь нещасні гроші? Чому вони зараз стають основою усього? Скільки ще людей змушені будуть покидати своїх рідних, близьких заради них?! Відповіді не існує. Є лише жорстока реальність, яка вказує на те, що тебе нема тут, мамо… (Ірина Грицюк, 15 р., м. Івано-Франківськ). «Що мені забрала розлука? По-перше, украла дитинство, позбавила змоги радіти кожному дню, кожній миті. По-друге, забрала спокій та впевненість у завтрашньому дні, бо все більше і більше я чула про покинутих дітей, про розлучення батьків, про трагічні випадки, які траплялися із заробітчанами. Я не бачила веселкових снів, а найкращим ранком був той, коли уві сні зустрічалась з батьками. І головне – я була напівсиротою аж шість років!», – пише 14-річна Ірина Романюк із м. Рівного, що на Волині. А коли мама приїхала ненадовго, дочка просила: «Не їдьте більше туди! – Треба, донечко. Через два роки школу закінчиш – з чим у світ підеш? Учитися тобі треба. Куди ж без грошей? – «А як ваше життя, мамо?» – застогнала я. – Що моє життя? Воно ж тобі належить й …чужині».
«За один погляд, один дотик, одне слово…»
Та чи може одне життя належати дитині… й чужині? Дитина поміркувала і без відповіді дала відповідь: не може. Мама ставить матеріальні цінності вище від душевних – і помиляється. 14-літня донечка керується серцем, яке підказує, що має справжню вагу, а що нав’язане теперішнім перевернутим світом. Її однолітка Ірина Цибах, від якої білий лебідь-автобус чорним круком забрав матір, роздумує: «Яким би не був привабливим далекий край, він не замінить теплоти рідного дому. Як би ми не цінували гроші, за них не купиш любові, ніжності, підтримки. Чи варто ставити оті цінності на терези? Життя стверджує, що ні. А вам нехай підкаже серце». «Коли ти ростеш без присутності близької людини, тим паче, якщо це батько або матір, не можна сказати, що ти живеш неповноцінним життям: у тебе є все. Хтось там за сотні, а то й за тисячі кілометрів звідси піклується про тебе, надаючи матеріальну допомогу. Але чи потрібна вона завжди? Хоч раз, а може й тисячі разів, тобі хотілося б замінити це «все» всього лиш за один погляд, один дотик, одне слово…, – пише Людмила Стукало з м. Зборова на Тернопільщині. – Відсутність того, кого хочеться бачити поряд, не може тривати вічно, тому потрібно мати хоча б найменшу надію і знати, що вона помре останньою. На що надіятися? На все. На те, що вже завтра ти прокинешся не під променем сонця, як всі інші, а під променем чарівної усмішки. Під сяйвом надто знайомих і вже навіть вивчених очей рідної душі, присутність якої тобі так сильно хотілося відчути раніше… Не важливо те, в яких умовах ти живеш, як тебе виховують, важливо, кого виховуєш у собі ти сам, бо цей «хтось» буде при тобі все життя і керуватиме твоїми почуттями та вчинками. Саме це важливо. Вирішувати лише тобі і лише зараз». Як глибоко думає дитина! Думає і пише, хоч за її плечима лише 14 років. Нашому письменству не слід переживати, що буде з літературою, коли вони відійдуть, гідна зміна уже йде, заявляє про себе на весь голос.
«Дуже прикро, що люди залишають свої домівки, свою державу. Коли б кожен, хто їде, задумався на хвилину над тим, що він може втратити тут, вдома. Якби він міг збагнути, що не варті багатство чи кар’єра втраченої родини, сліз дітей. Задумайтесь, чи варті гроші скаліченого життя?!», – пише 14-літня Наталія Притула з м. Могилів-Подільська на Вінниччині, яка в 11 років втратила батька – далеко, на еміграції – він покинув і її, і матір. «Коли ти поїхав, я ще був зовсім дитиною, а зараз я достатньо дорослий, аби зрозуміти, що з тобою діється. Пам’ятаю тебе веселим, життєрадісним. Ти грав на кларнеті і любив співати українські пісні. А тепер, коли приїжджаєш на коротку відпустку, я бачу сум в твоїх очах, ти дуже рідко буваєш веселим. Чужина не гріє серце. Тому останнім часом я почув твою думку про можливе повернення додому (нарешті!!!), хоча раніше ти твердо заявляв: ніколи не повернуся! Повертайся. Я не хочу, щоб ти поповнив ряди емігрантів в Іспанії, чи в Португалії, чи деінде… Я не хочу бути сином емігранта і розмовляти лише з твоєю фотографією, – це з листа 13-літнього Святослава Степанчука з Луцька. – А знаєш, про що я таємно мрію? Про те, що настане час, і українці зі всіх кінців світу повернуться додому. Ото буде сила! Навіть китайці нам потайки будуть заздрити. Бо нас у світі і справді багато. Бо ми варті кращої долі і кращої держави. Дорогі українці! Повертайтеся до отчого дому – і ми збудуємо таку державу, яку хочемо! Не піднімайте чужі країни , коли ви так потрібні своїй! Повертайтеся!». Таємна мрія дитини може стати реальністю: Бог подарував українцям благодатну, багату землю (дві третини світових запасів чорнозему, і все під цією землею є – від вугілля до золота), але наше багатство є й найбільшим нашим лихом, бо на нього постійно зазіхають як не татаро-монгольські орди, то ненаситні сусіди, які одні у світі не погасили в собі духу завойовництва. Це драматична дійсність: – українці єдиний народ в Європі, який катастрофічно зменшується чисельністю. На початку ХХ ст. нас було понад 90 мільйонів – більше, ніж росіян, та війнами, голодоморами, масовими виселеннями в сибіри знищено половину корінного населення. За кордон же викинуто близько 20 мільйонів. Пресумна національна трагедія, бо перспектива ще гірша.
«Ми самі себе обманюємо, обманюємо тим, що можемо змінити щось на краще, перебуваючи на чужині… Але, живучи там, ми втрачаємо набагато більше. Там ми не бачимо тієї краси, яку нам дарує рідна земля, не бачимо, як зростають наші діти, не бачимо, як вони дорослішають…» (Софія Котько, 11 р., Львів). Олена Франкова, 11 р., с. Колибаївка на Хмельниччині: «Я часто задумуюсь, чому так сталося саме в нашій родині. Ти, мамо, працюєш в Іспанії, тато в Чехії, а я тут, в нашій Україні, з бабусею. Я розумію, що ви з татком хотіли, щоб наша родина була заможнішою, щоб я не знала нестатків. Зараз воно так і є. Я вам за це вдячна. Але хіба можуть замінити одяг, речі, гроші мамину любов, тепло щиросердечних розмов вечорами, сімейні прогулянки у вихідні дні?…Часом, у сумну хвилину, таку, як сьогодні, у мене виникають дивні думки, а найкраща така: ти і тато повертаєтесь на Україну, і ми уже ніколи не розлучаємось. Хай буде менше грошей, менше можливостей, але ми будемо щасливі!..». Оксана Міщук, 17 р., із м. Ізяслава на Хмельниччині відповідає на своє ж запитання: «Чи легко бути дитиною емігрантів?»: «Чимало громадян, які мирно працюють в Україні, неодноразово висловлювали свої думки щодо громадян, які виїжджають працювати за кордон. Звичайно, думки їх не зовсім схвальні.